В результаті кропіткої роботи інженерів у 1988 році на світ з’явилося 2 експериментальні авто: ленінградська версія «ЛуАЗ-Прото», і луцька – «ЛуАЗ-1301». Візуально обидві машини були абсолютно однакові, але в одній із моделей були власні технічні напрацювання та своєрідні рішення.
Обидва позашляховики-універсали відрізнялися високою прохідністю, якщо враховувати їхній малий клас. Автомобілі мали 3 двері, а габарити і вагу: довжина — 3,4 метра, ширина — 1,57 метра і висота 1,57 метра, споряджена маса — 850 кілограмів. Також, в “ЛуАЗ-Прото” встановлювали чотирициліндровий бензиновий силовий агрегат “МеМЗ-245” (від ЗАЗ-1102), об’ємом в 1,1 літра, і потужністю в 53 кінські сили, завдяки чому, машина без проблем розганялася до 148 кілометрів годину, а витрата палива становила скромних 6 літрів на умовні 100 кілометрів.
Двигун працював у парі з шестиступінчастою механічною коробкою перемикання передач, з незалежною передньою і залежною задньою підвіскою, за формулою «4 на 4», включаючи повнопривідну систему і передній міст, що підключається. Задні крісла можна було розкладати, без проблем трансформуючи їх у спальні місця, і на просторі, що вийшов, легко розташовувався різноманітний вантаж.
Втім, попри свою оригінальність, «ЛуАЗ-Прото» так і не потрапив у серійне виробництво: причина у відсутності належного фінансування та в тому, що авто було досить специфічне для радянських обивателів, тобто просто не було відповідної ніші на внутрішньому ринку.